Дослідження американських вчених показало, що планування мовлення відбувається здебільшого у лобно-скроневій зоні мозку. При цьому найбільша активність спостерігалася в частинах середньої та нижньої лобової звивини. Ці дані потенційно проливають світло на нові методи терапії розладів мовлення, які зустрічаються у людей з аутизмом або тих, що пережили інсульт чи травму мозку. Результати дослідження були опубліковані в Nature.
Volodymyr Hryshchenko / Pexels
Чому вчені досліджували планування мовлення?
Участь у розмові передбачає три типи процесів: сприйняття репліки співрозмовника, планування своєї відповіді та висловлення цієї відповіді. Що цікаво, люди зазвичай не потребують окремих пауз для того, щоб придумати відповідь. Типова розмова часто виглядає як швидкий обмін репліками. Це свідчить про те, що процес планування мовлення, імовірно, відбувається паралельно з іншими процесами.
Попередні дослідження пов’язували планування із нижньою лобною звивиною, верхньою скроневою звивиною, додатковою моторною ділянкою та нижньою тім’яною корою. Проте в дослідженнях мовлення експерименти часто організовані таким чином, що респондент ні з ким не взаємодіє. Типовими завданнями є опис того, що зображено на картинках, повторення почутих слів та читання. У такому разі процес планування відбувається не тоді, коли інший співрозмовник говорить, як це зазвичай відбувається у звичайному житті. Саме тому науковці з Університету Нью-Йорку та Університету Айови вирішили дослідити механізм планування мовлення в умовах, наближених до типової розмови.
Що саме зробили вчені?
Для дослідження центрів мозку, залучених у мовлення, використовувалася кортикографія. Цей метод передбачає розміщення електродів не на голові респондента, а безпосередньо на поверхні мозку. Через інвазивність цієї технології її здебільшого використовують в дослідженнях з тваринами. Проте в цьому дослідженні брали участь вісім респондентів з важкою формою епілепсії, яким було приписано хірургічне видалення тканин мозку, пов’язаних із нападами. Під час операції електроди розміщалися на мовленнєвих центрах пацієнтів, щоб їх не пошкодити. Пацієнти знаходилися під місцевою анестезією і могли продовжувати розмовляти, що свідчило про неушкодженість мовленнєвої функції.
Що вдалося з’ясувати?
Проаналізувавши електричну активність у мозку респондентів, науковці виявили, що активність деяких частин мозку відрізняється в залежності від того, як саме людина залучена в розмову в певний момент: слухає питання, планує відповідь та, власне, відповідає. Іншими словами, всі три процеси забезпечуються різними мозковими механізмами. Планування мовлення здійснюється здебільшого у лобно-скроневій зоні мозку. А найбільш активними є частини середньої та нижньої лобової звивини.
Знання про те, які зони в мозку залучені до планування, є важливими для лікування розладів мовлення. Тому ці результати можуть допомогти у подальшому дослідженні апраксії, коли людина має проблеми з керуванням рухів щелепи, язика та губ при спробі сказати щось. Також вони можуть пролити світло на причини заїкання та нові методи лікування цього захворювання.