Книги
Книги

Вибухова історія людства

Вибухівка, вогнепальна зброя, порох і напалм — результат експериментів зброярів і хіміків, який бере початок із винайдення вогню. Запальну історію про те, як людство пройшло шлях від винайдення пороху і грецького вогню до динаміту і ядерних бомб, розповідає Юля Смаль у своїй книзі «Вибухова історія людства», яка вийде друком у Видавництві Старого Лева 1 грудня. Ми ж пропонуємо прочитати її уривок про нищівну зброю давно спочилих візантійських імператорів з рідкої суміші горючих речовин, більш відому під поетичними назвами живого, морського чи грецького вогню.

Видавництво Старого Лева

Видавництво Старого Лева

Грецький вогонь

Грецький вогонь — це рідка суміш горючих речовин, яка наводила жах на воїнів раннього середньовіччя. Особливу небезпеку вона становила для дерев’яних човнів у морі, адже була легша за воду, горіла на поверхні, до того ж її неможливо було загасити. З допомогою довгих мідних трубок — сифонів — підпалену суміш «видували» у ворога на доволі великі відстані. Інші назви: рідкий, морський, живий, візантійський, негасний вогонь.З чого це?

Точний склад грецького вогню не відомий. Вочевидь, до нього входили нафтопродукти (принаймні в арабському варіанті), рослинні олії, жир, смоли, сірка і, можливо, деревне вугілля. Імовірно, були додаткові складники — так звані компоненти Х. Пропорцій ми не знаємо: кожен, хто мав рецепт, тримав його в таємниці.це діє?

Принцип дії грецького вогню приблизно такий: якщо рідину, яка легша за воду, розлити у морі, вона рівномірно розподілиться на поверхні води. (Так само, скажімо, олія в склянці з водою завжди буде зверху.) Якщо цю рідину підпалити, то на суші її можливо загасити, лише засипавши піском чи ґрунтом. А на воді й сьогодні це майже нереально: як відомо, коли в океані розливається й спалахує нафта, то загасити таку пожежу вкрай важко, і роблять це з допомогою спеціальних аерозолів.

Загадка походження

Поки східний світ випробовував і вдосконалював порох, у світі західному з’явилася зброя, що наводила жах на супротивників, — грецький вогонь. Рідка горюча суміш, яка, опинившись на деревині чи іншій поверхні, горіла, аж доки вичерпувалася. Грецький вогонь розливали чи розприскували на ворогів, і особливо ефективним він був у боях на воді, адже від води він не гасне, а втекти з корабля нікуди.

Грецький вогонь можна вважати прабатьком сучасного напалму — гелеподібної запалювальної суміші з таким самим повільним, але дуже кіптявим і стійким до гасіння полум’ям та в’язкою, текучою структурою, що добре прилипає до поверхонь. Назва походить від нафтенової та пальмітинової кислот, які додають у нафтопродукти для отримання «згущеного бензину» — власне напалму. Хтозна, може, щось таке додавали для густини й у грецький вогонь.А ручний варіант сифона — мідної трубки, через яку в повітря викидалася підпалена суміш, — цілком можна назвати першим ручним вогнеметом в історії людства.

Припускають, що прототип візантійського пекельного вогню вперше застосували 424 року до Різдва Христового в битві під Делією. Він буцімто складався із сирої нафти, дрібної сірки й олії. Тоді цю суміш лили на супротивників із порожнистої колоди. Проте немає прямих задокументованих свідчень про це.

Більшість істориків спирається на документальні підтвердження того, що грецький вогонь винайшов уже в VII столітті виходець із Сирії Каллінік, який утік від переслідувань за християнську віру і запропонував візантійському імператору Костянтину IV свої інженерні послуги в боротьбі проти сарацинів-мусульман. Той, звісно, зразу погодився.

Самі візантійці називали вогонь не грецьким, а рідким або морським. Науковці, інженери і вояки тримали спосіб його приготування в таємниці. Якщо ж рецепт записували алхіміки, усе ще безнадійніше: прочитати їхні манускрипти ніхто не здатен.

Утрачений рецепт шукали всюди. У XII столітті Анна Комніна, донька візантійського імператора Олексія І, у своїх спогадах про батька писала, що для отримання рідкого вогню треба змішати клейку смолу ялини із сіркою та видувати цю суміш через порожнисті дерев’яні трубки під постійним тиском повітря. Проте головного складника, нашого загадкового компонента Х, вона так і не вказала.

Щоби зберегти в таємниці рецепт божественного вогню, візантійці навіть навчали майбутніх імператорів на будь-які питання відповідати, що, мовляв, його повідомив їм сам ангел. Наприклад, Костянтин VII Порфірородний наставляв сина, що той мусить «насамперед спрямувати всю увагу на рідкий вогонь, який викидають за допомогою труб». «І якщо хтось насмілиться спитати про цю таємницю, як це часто траплялося зі мною, ти повинен відмовитися відповідати навіть попри будь-які благання, вказавши, що вогонь був дарований і посланий ангелом великому і святому християнському імператору Костянтинові». А тому, хто розкриє таємницю грецького вогню, володар грозив усіма карами, земними й небесними.

Компонент Х

Хоч як історики та хіміки намагалися відновити загадковий рецепт, досі в нас є тільки здогадки про нього. У трактаті Марка Грека про «вогняні речовини» йдеться про такий приблизний склад: одна частина каніфолі, шість — дрібно натертої селітри, одна — подрібненої сірки. Усе це розчинити в лляній або лавровій олії, а відтак покласти в трубу чи дерев’яну колоду й підпалити. Така суміш стрімко, з гуркотом і яскравим сяйвом, летить у ціль і знищує все незгасимим вогнем. (Знай: тут не вказаний таємний складник, тож відтворити рецепт удома не вдасться.)

Руські літописці називали цю загадкову суміш живим вогнем. Вочевидь, русичі й половці знали деякі його компоненти. Припускають, що секрет грецького вогню урешті довідалися й нормани. Як твердить англійська оповідь часів Едуарда І, таємницю рідкого вогню знав король Річард Левове Серце. Однак це лише здогадки.

Англійський дослідник Френсіс Гроуз у книжці «Військові старожитності» (XVIII століття) припускає, що до складу суміші могли входити бітум, сірка і сира нафта. Проблема в тому, що нафти у Візантії майже не було, її довелося би купувати в арабів і сарацинів, а ті могли здогадатися, що ж є основою непереможної зброї. Оскільки сарацини не використовували рідкого вогню, а тільки дедалі більше від нього потерпали, доходимо висновку: якщо нафта й була у складі суміші, то аж ніяк не головним компонентом.

Підполковник армії США Гайм, який написав кілька книжок про історію зброї, припускав, що секретний інгредієнт — негашене вапно. Він міркував так: якщо в суміш сірки, олії чи нафти й негашеного вапна додати трохи води, вапно розігріється аж до вибуху. Проте олія і нафта легші за воду. Тож, найімовірніше, нафта просто підхопить порошок негашеного вапна, вкриє його плівкою і перепинить доступ до води. Така суміш сама не загориться, треба хіба що підпалити її — тоді, звісно, вона вибухне й горітиме, а вапно підтримуватиме високу температуру, доки взаємодіятиме з водою. Вочевидь, негашеного вапна замало, мав бути ще якийсь складник.

Не знаю, чи ти уявляєш, що таке негашене вапно. Коли я була малою, його використовували для біління стін, особливо якщо в хаті з’являлася пліснява. Для цього вапно «гасили» — потроху додавали води (якщо воду додати швидко, вона закипить і почне навсібіч розбризкувати їдкий розчин). Найкращим способом «додати води» було викопати яму, насипати туди вапна і загорнути землею. За місяць яму можна було відкрити з певністю, що все вапно «погашене». Тоді ним фарбували стіни набіло. Стіни ставали чистими, щоправда, об них було легко замаститися. А дерев’яні будинки вапнування рятувало від паразитів.

Француз Дюпре 1758 року оголосив, що відкрив секрет візантійського вогню. Він провів ціле випробування біля міста Гавра: спалив дерев’яний човен, що стояв віддалік у морі. Король Франції Людовик XV так того злякався, що викупив у Дюпре всі записи і знищив їх. Ну що за люди? А як же нащадки? Що ж, таємниця складу пекельного вогню лишається на совісті давно спочилих візантійських імператорів. До XIII століття використання грецького вогню в битвах зійшло нанівець, про нього забули. Не поверталися до цієї вогняно-вибухової історії, аж доки розкопали стародавні манускрипти зі згадками про щось, схоже на напалм. А чом би не докопатися до таємниць минулого, які наганяли такий страх на тогочасних людей?

І все-таки — що воно було?

Тож як бодай приблизно уявити склад грецького вогню? Ось припущення про ймовірний склад (наголошую: лише припущення!): сірка, негашене вапно, каніфоль (природна соснова смола, клей). Можливо, якась рослинна олія та нафта. Імовірно, асфальт: вогонь від нього важкий, кіптявий, жахливо їдкий і тривалий, без пінного вогнегасника його не здолати. Ну й, ясна річ, наш компонент Х.

Це не той асфальт, який бачимо на наших дорогах, а найгустіша, липка нафтова фракція з неприємним запахом, якою можна й дороги вкривати. Така речовина залишається на дні посудини після відстоювання нафти. Щоб отримати звичний для нас асфальт, цю речовину потрібно перегнати.

Негашене вапно отримували, коли довго випалювали крейду. Рослинну олію, каніфоль і асфальт, імовірно, змішували за високих температур. У вогнемет заливали цю суміш, а зверху — просто воду, навіть морську. Негашене вапно бурхливо реагувало з водою, підпалювало сірку, а вже від сірки займалася нафтово-каніфольна суміш.

Запах сірчистого ангідриду, який утворюється при горінні сірки, і досі асоціюється в людей із пеклом, пекельним вогнем. Тепер і ти знаєш чому. Повторюю: рецепт приблизний. І можливо, усе було зовсім інакше... Жаднюги імператори не лишили рецепта! Безсумнівно лише те, що в запальній суміші була сірка.

Цікаво, що засоби для вбивства люди називали красиво й романтично. Китайці свої вибухові снаряди називали «вогняними яструбами», «чорними драконами». Араби йменували вогняні кулі «сонячними променями», «місячним сяйвом», «залізним громом», був іще «вогневий спис». Русичі, як ми згадували, називали грецький вогонь «живим».

Чому вогонь «живий»? Бо він, наче живий, розповзався скрізь — чи по воді, чи по замковому муру — і палав, аж доки закінчувалася горюча рідина й уся деревина в неї на шляху. Загасити таку пожежу можна було лише оцтом або величезною кількістю піску, а це не завжди легко. Годі уявити вітрильник, ущерть завантажений оцтом і піском, та й що пісок на морі?..

Грецький вогонь, безумовно, був украй небезпечним для ворогів. Однак, припускаю, і для «своїх» він ставав смертельною загрозою. Ця суміш легкозаймиста, навколо неї скупчується чимало горючих газів і летких рідин. Неважко уявити необережного середньовічного вояка, який нехтує технікою безпеки: не так підніс запал, не туди підсунув вогонь — і власний корабель уже догоряє десь у морі без шансу на порятунок. Тому цілком імовірно, що воїни раннього середньовіччя потерпали від пірофобії — нав’язливого страху перед вогнем. Зрештою, мало хто при здоровому глузді захоче пливти ко- раблем, який може зайнятися від будь-якого необережного руху чи зайвої краплі води.


Читайте також