Книги
Книги

«Тут усередині. Путівник глибинами мозку»

Зануритися в себе — це куди? Звісно, у свої думки, спогади та переживання. Але як це відбувається? Як наш мозок запам'ятовує, а потім згадує, і як формує уявлення про світ та, зрештою, про нас самих? Книга «Тут усередині. Путівник глибинами мозку», що вийшла у «Видавництві Старого Лева», може дати відповіді на ці запитання. Її автори, за підтримки фахівців у галузях нейробіології, психології та філософії, спробували зробити книгу про роботу мозку, яка буде однаково цікавою і підліткам, і дорослим. Рекомендуємо пересвідчитися у цьому самим, прочитавши уривок про те, як мозок формує спогади, і чому пам'ять — це ми і є.

«Видавництво Старого Лева»

«Видавництво Старого Лева»

Пам’ять — це ви

Ви — це те, чого ви навчилися. Ви — це те, що ви пам’ятаєте. Якщо хтось питає вас, хто ви, де живете, чим захоплюєтесь, ви звертаєтеся до своєї пам’яті. Це стосується і планів на майбутнє: що ви їстимете на обід чи вечерю, що плануєте робити на канікулах — вам потрібно звернутися до минулого. Байдуже, хочете ви цього чи ні, ви постійно послуговуєтеся пам’яттю.

Окрім зовнішності й генів, з яких ми зліплені, нашу унікальну, єдину на планеті, ідентичність формує і наша пам’ять. Звідси й увесь драматизм ситуації, коли хтось втрачає пам’ять, як-от люди із хворобою Альцгеймера. Звідси також уся та увага, яку вчені приділяють цій темі.

Що ж має статися, щоб пісня, подорож чи розмова залишилися в пам’яті? Після низки досліджень, у яких брали участь слимаки й пацієнти з проблемами пам’яті, вчені визначили, що для того, щоб спогади закарбовувалися у пам’яті, нейронам необхідна повторювана комунікація між собою, завдяки якій утворюються міцні синапси.

Ви цілком можете запитати: але ж хіба ми не читали те саме у розділі про навчання? Дійсно. Адже певною мірою процеси навчання і запам’ятовування дуже схожі: що більше ми запам’ятовуємо якусь інформацію, то краще вона засвоюється і закріплюється.

Чи існує єдиний центр пам’яті?

Донедавна вважалося, що пам’ять нагадує фотографування досвіду чи події і зберігання їх у шухляді велетенського архіву, в якому міститься незліченна кількість інших подібних фотографій. Процес згадування мав би нагадувати відновлення фотографії в тому вигляді, в якому вона туди потрапила. Однак сьогодні вчені збагнули, що цей процес набагато складніший, адже пам’ять — це не точна фотографія того, що трапилося.

Це більше схоже на те, якби фотографію порізали на багато шматочків і кожен із них відповідав би за ті чуття, що брали участь у її створенні. Коли ми щось згадуємо, то відтворюємо цю фотографію за тими шматочками, які мозок вишукує в різних шухлядках сенсорної кори (зорової, слухової тощо).

Отже, спогади насправді зберігаються одночасно в багатьох місцях. Утім, шматочків бракуватиме (завжди).

Наприклад: одного разу з бабусиною допомогою ви вперше спекли тістечко. Ви можете пригадати, що на вас у той день була біла сорочка, бо ви її замастили шоколадом, але навряд чи ви пам’ятаєте, у яких були штанях і чи був у бабусі нежить.

До того ж емоції, які викликає у вас цей спогад, різнитимуться залежно від вашого віку чи життєвої ситуації. Наприклад, фраза «Спокійніше, все в тебе вийде», яку бабуся казала вам, коли ви відділяли білки від жовтків, може запам’ятатися по-різному, залежно від того, жива зараз ваша бабуся чи ні.

Як формується пам’ять?

Запам’ятовування відбувається в кілька етапів:

1. Кодифікування: мозок трансформує інформацію, яка надходить до нього через відчуття (звуки, запахи тощо), у код. Саме цей код зберігатиметься в пам’яті.

2. Обробка: інформація у вигляді коду надходить до гіпокампа, одного з найдавніших відділів мозку, що міститься глибоко всередині нього.

Гіпокамп — це потужний центр обробки та сортування даних, який порівнює отриману інформацію з наявною або встановлює асоціації (А схоже на B і змушує мене запам’ятати C).

Гіпокамп — це фахівець з об’єднання даних, який залежно від певних критеріїв (Це нове? Це зворушливе? Це неочікуване?) вирішує, чи пам’ять про них буде короткостроковою чи довгостроковою.

3. Зберігання: короткострокова пам’ять постійно приймає нову інформацію і позбавляється її, відіграючи роль тимчасового сховища (нею ми послуговуємося, коли, наприклад, запам’ятовуємо адресу, не записуючи її). Утім, щоб сформувалася довгострокова пам’ять, інакше кажучи, щоб інформація збереглася в корі та заслужила постійне місце в нашій голові, має відбутися інший процес. Потрібно, щоб цей спогад неодноразово запам’ятовувався або щоб регулярно повторювалася дія, яка його зберігає. За таких умов зв’язки́, що формуються між нейронами (коли був створений спогад), стають сильнішими, міцнішими!

4. Відновлення: довгострокова пам’ять передбачає збереження інформації в корі, яка її і породила (звуки — у слуховій корі, зображення — у зоровій тощо), доки до неї свідомо або несвідомо не звернуться. Спогад є спогадом, лише коли ви про нього згадуєте, тобто у той момент, коли ви його реконструюєте. Так, тут завжди йдеться про реконструкцію, адже ніколи не вдасться відтворити точну копію минулого досвіду.

Як знати, що зберігати?

Багато про що можна сперечатися, опинившись у царстві пам’яті. Досить подумати, наприклад, про вечір на пляжі: біг наввипередки до моря разом із друзями, радісні крики у воді, смак морозива, яким ви потім ласували... Оскільки це неймовірно багатий чуттєвий спогад, мозок обирає, що саме з цього зберегти в пам’яті.

Ви запитаєте: гаразд, тоді як мозок обирає, що саме він збереже? От і вчені теж ставлять собі це запитання. Відомо, що у цьому відборі неабияку роль відіграють емоції, тобто що більше емоцій викликає досвід, то більшою є ймовірність його запам’ятати: якщо він був важливим для вас (ваш день народження на пляжі), якщо він був емоційним (до берега підплив дельфін), якщо він був неочікуваним (на святкування несподівано завітав друг, якого ви не бачили багато років) або лякливим (берег накрила гігантська хвиля і забрала з собою всі рушники), мозок «проштамповує» ці події як «довготривалі спогади». І робить він це з допомогою пані Мигдалини, яка відповідає за емоційний бік спогадів.

«Видавництво Старого Лева»

«Видавництво Старого Лева»

Мені спадає на пам’ять...

Вам колись траплялося пригадати щось «не в тему» — так наче пам’ять почала діяти за власною волею? Чи згадати щось, про що ви не знали, що знаєте?

Це відбувається тому, що пам’ять завжди працює асоціативно. Ми здатні отримати доступ до спогадів завдяки різноманіттю стимулів: запаху, музиці, фотографії або самому лише голосу.

Письменнику на прізвище Пруст, чию історію ми тут розкажемо, достатньо було відчути смак печива, змоченого в чаї, щоб оживити всі спогади з дитинства, які дрімали в його голові.

Спогади Пруста

Спогади про дитинство французького письменника Марселя Пруста дали дослідникам важливі підказки про взаємозв’язок між відчуттями і пам’яттю. Якось, зробивши ковток чаю, в який він мокнув шматочок «мадленки» (м’яке і кругле печиво), Пруст відчув «всесильну радість». Він став допитуватися, звідки походить ця раптова радість, і зрозумів, що смак, який він відчув, сьорбнувши чаю, був тим самим смаком, який він відчував у дитинстві недільними ранками в домі своєї тітки Леонії. Отож ковточка чаю, перемішаного з печивом, було достатньо, щоб його мозок почав шукати спогади й пригадав не лише чай і тітку, а і її будинок, квіти в саду і вулиці містечка, якими вони гуляли погідними днями.

Переклад: Олексій Шендрик



Читайте також