Чули байку про жабу в окропі? Мовляв, якщо воду в каструлі, у якій вона сидить, нагрівати поступово, жаба з неї не вистрибне. Правда це чи ні, але такий образ є гарною аналогією для нашої здатності пристосовуватися. Поведінковий економіст Ден Аріелі вирішив перевірити, як реагують на біль люди, які в минулому пережили важкі травми. Щоб дізнатися, до чого призвів його експеримент, пропонуємо почитати уривок з його книги «Добре бути ірраціональними. Як мислити нелогічно та отримувати несподівані переваги», яка вийшла друком у «Видавництві Старого Лева». У ній автор простою мовою пояснює складні психологічні поняття та розповідає, як ірраціональна природа робить нас людяними і додає життю фарб.
«Видавництво Старого Лева»
ПРО АДАПТАЦІЮ
Чому ми звикаємо до речей (але не до всіх і не завжди)
Кінець ХІХ століття був складним періодом для жаб, хробаків та багатьох інших істот. Дослідження фізіології розквітало у Європі та Америці (частково завдяки Чарльзу Дарвіну), і вчені кинулися розділяти, розчленовувати та переміщати цих нещасних створінь. Згідно з науковою легендою, дослідники також повільно нагрівали деяких тварин, щоб перевірити, наскільки вони могли адаптуватися до змін у їхньому середовищі.
Найвідоміший приклад подібних досліджень — недостовірна історія про жабу в окропі. Нібито якщо помістити жабу в посудину з дуже гарячою водою, вона почне метушитись і швидко вистрибне. Однак якщо покласти її в посудину з водою кімнатної температури, маленький друг із задоволенням у ній залишиться. Якщо ви повільно підвищуватимете температуру, жаба залишиться, бо вона призвичаїться до зміни температури. І якщо продовжувати підігрівати, жаба з часом просто звариться.
Я не можу точно сказати, чи працює цей експеримент із жабою, оскільки я його не проводив (і підозрюю, що насправді жаба вистрибнула б), однак історія про кип’ятіння жаби — суть принципу адаптації. Загальна думка така: всі істоти, і людина також, з часом можуть звикнути майже до всього.
Історію про жабу зазвичай використовують зневажливо. Елу Ґору вона здалася влучною аналогією щодо байдужості людей до наслідків глобального потепління. Інші послуговувались нею, щоб попередити про повільне усунення громадянських свобод. Бізнесмени та маркетологи застосовують цю історію, щоб проілюструвати те, що зміни у продуктах, послугах та політиках (наприклад, підвищення цін) повинні бути поступовими, аби клієнти мали час звикнути до них (і, бажано, не зауважити). Ця аналогія до адаптації настільки поширена, що Джеймс Фаловз із The Atlantic у вебколонці «Архіви варених жаб» стверджував:
«Жабам і так досить важко — із зменшенням боліт та забрудненням вод. Політична риторика теж має свої проблеми. Заради жаб та менш ідіотського публічного дискурсу, “спишімо” цю дурну вигадку, цю жабку».
Насправді жаби надзвичайно адаптивні. Вони можуть жити у воді та на суші, змінюють свій колір, щоби злитись із середовищем, а деякі навіть імітують своїх токсичних «двоюрідних братів», намагаючись відлякати хижаків. Люди теж мають дивовижну здатність фізично пристосовуватися до свого середовища: від холодної безплідної Арктики до палючих та сухих пустель.
Фізична адаптація — це вміння, що часто рекламують у колективному резюме людства.
ЩОБ КРАЩЕ ЗРОЗУМІТИ ДИВА АДАПТАЦІЇ, розгляньмо те, як функціонує наша зорова система. Чи ходили ви коли-небудь на ранкові покази фільмів і виходили з темного кінотеатру на сонячну стоянку? Перший момент назовні — це надзвичайна яскравість, але відтак очі пристосовуються досить швидко. Вихід із темного кінозалу на яскраве сонячне світло демонструє два аспекти адаптації. По-перше, ми можемо добре функціонувати у великому спектрі інтенсивності світла, починаючи від денного світла (коли освітленість може сягати до 100 000 люкс) до заходу сонця (де освітленість може бути до 1 люкса). Навіть при світлі зірок (де освітленість — до 0,001 люкс) ми можемо частково функціонувати. По-друге, потрібно трохи часу, щоб наші очі налаштувалися. Коли ми лише вийшли з темряви на світло, то не можемо цілковито розплющити очей, але вже через кілька хвилин ми звикаємо до нового середовища й можемо чудово в ньому функціонувати. Насправді ми так добре пристосовуємось, що через деякий час майже не помічаємо інтенсивності світла навколо нас.
Наша здатність пристосуватися до світла — лише один із прикладів наших навичок адаптації загалом. Той самий процес відбувається, коли ми вперше стикаємося із новим запахом, текстурою, температурою або фоновим шумом. Спочатку ми чітко все відчуваємо. Але з часом ми приділяємо їм все менше уваги, поки, якоїсь миті, ми адаптовуємось, і ці відчуття стають майже непомітними.
Суть у тому, що ми маємо обмежену кількість уваги, за допомогою якої спостерігаємо і дізнаємося про навколишній світ. І тут адаптація — це дуже важливий фільтр нового, який допомагає нам зосередити нашу обмежену увагу на речах, що змінюються, а отже, можуть становити загрозу або можливість. Адаптація дає нам змогу звернути увагу на найважливіші зміни серед мільйона змін, які постійно відбуваються навколо нас, й ігнорувати неважливі. Якщо повітря пахне так само, як упродовж останніх п’яти годин, ви цього не помічаєте. Але якщо ви вчуєте газ, поки читаєте на дивані, то швидко звернете на це увагу, вийдете з будинку й зателефонуєте до газової компанії. На щастя, людський організм є майстром адаптації на багатьох рівнях.
Чого може навчити нас біль щодо адаптації?
Інший вид адаптації називається «гедонічною адаптацією». Він стосується того, як ми реагуємо на болісні чи приємні переживання. Наприклад, спробуйте цей мисленнєвий експеримент. Заплющте очі й подумайте, що трапилося б, якби вам паралізувало ноги під час автокатастрофи. Ви бачите себе в інвалідному візку, ви більше не можете ходити чи бігати. Ви уявляєте, як даєте раду з щоденними клопотами та болем від інвалідності, як не можете займатись тим, що вам подобається; ви думаєте, що багато ваших майбутніх можливостей стануть недосяжними. Уявляючи все це, ви, певно, думаєте, що втрата рухливості ніг зробить вас нещасними до кінця життя.
Виявляється, ми дуже добре можемо уявити майбутнє, але не можемо передбачити, як ми до нього адаптуємось. Важко усвідомити, що з часом ми можемо звикнути до змін у способі життя, пристосуватися до травми та виявити, що все не так страшно, як ми колись думали. Ще важче уявити собі, що ми віднайдемо нові та несподівані радощі в цій ситуації.
Однак численні дослідження свідчать, що ми адаптовуємося швидше і краще, аніж собі думаємо. Питання у тому, як працює адаптація і наскільки вона змінює нашу задоволеність, якщо змінює взагалі?
ПРОТЯГОМ ПЕРШОГО РОКУ в Тель-Авівському університеті я мав можливість обдумати і згодом емпірично перевірити ідею адаптації до болю. Одним із перших курсів, які я пройшов, був курс із фізіології мозку. Метою курсу було зрозуміти структуру різних частин мозку та пов’язати їх із поведінкою. Як, запитав нас професор Ханан Френк, працюють голод, епілепсія та пам’ять? Що дає змогу розвивати та відтворювати мову? Я не мав особливо
високих очікувань, коли записувався на курс з фізіології мозку, але він виявився надзвичайним. Цікавим було й те, що на наукові інтереси професора Френка скеровувала особиста історія.
Ханан народився в Нідерландах й емігрував до Ізраїлю1968 року, коли йому було майже 18 років. Незабаром після того, як він приєднався до ізраїльської армії, бронеавтомобіль, у якому він їхав, зачепив міну й вибухнув, через що Ханану ампутували обидві ноги. Через цей досвід одним із головних наукових інтересів Ханана став, як не дивно, біль, і ми докладно вивчали цю тему на заняттях. Оскільки я теж мав великий особистий інтерес до цієї теми, то час від часу заходив до Хананового кабінету, щоб поговорити з ним ґрунтовніше. Через подібний досвід наші дискусії про біль були і особистими, і професійними. Невдовзі ми виявили, що пережили схожі відчуття болю, зцілення та подібні виклики щодо подолання наших травм. Ми також виявили, що нас госпіталізували в один і той же реабілітаційний центр й лікували одні й ті самі лікарі, медсестри та фізіотерапевти, але в різні роки.
Під час однієї із таких зустрічей я розповідав Ханану, що тільки-но був у стоматолога і що не вживав новокаїну чи інших знеболювальних препаратів під час буріння. «Цікаві відчуття, — сказав я. — Боліло, і я відчував свердління та нерв, але мене це не дуже турбувало». Ханан здивувався і сказав мені, що від моменту травми він також відмовився від новокаїну в зубного лікаря. Ми замислились про те, чи ми були просто двоє дивних мазохістів, чи, можливо, тривалий біль у минулому тепер допомагає нам легше переносити буріння зубів. Інтуїтивно і, можливо, егоїстично ми зробили висновок, що, ймовірно, саме в цьому причина.
ПРИБЛИЗНО ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ Ханан запросив мене до свого кабінету. Він думав про нашу розмову й запропонував емпірично перевірити гіпотезу про те, що (якщо припустити, що з нами все гаразд) пережите нами змусило нас легше переживати біль. І таким був мій перший практичний досвід із дослідженнями у сфері соціальних наук.
Ми організували невелике приміщення для експерименту в лазареті спеціального заміського клубу для людей, які отримали поранення під час служби в армії. Заміський клуб був казковим місцем. Там люди в інвалідних візках грали в баскетбол, були уроки плавання для тих, хто не мав ніг або рук, і навіть баскетбол для незрячих. (Баскетбол для незрячих дуже схожий на гандбол. Його грають на всій ширині корту, а усередині м’яча є дзвоник.) Один із моїх фізичних терапевтів у реабілітаційному центрі, Моше, був сліпим і грав в одній із команд. Мені дуже подобалося спостерігати за його грою.
У заміському клубі ми всюди розвісили оголошення: «Потрібні волонтери для швидкого та цікавого дослідження». Коли охочі (всі вони зазнали різноманітних травм) прибули до нашого приміщення для експерименту, ми привітали їх ванною гарячої води, оснащеною бойлером та термостатом. Ми нагріли воду до 48 °С і попросили кожного учасника занурити одну руку в неї. У момент, коли рука учасника (всі учасники були чоловіками) опустилась у гарячу воду, ми запустили таймер і попросили сказати нам точний момент, коли відчуття тепла перетворилось на відчуття болю (цей момент ми назвали «порогом болю»). Потім ми просили учасника тримати руку в гарячій воді так довго, як зможе, а в момент, коли більше не зможе терпіти, — витягнути руку з ванни (це був наш показник «терпимості до болю»). Потім ми повторили ту саму процедуру з іншою рукою.
Після того, як ми закінчили завдавати фізичного болю нашим учасникам, ми поставили їм запитання про історію їхніх травм та про їхні стосунки з болем під час першого періоду госпіталізації (у середньому наші учасники отримали тілесні ушкодження за 15 років до того, як потрапили в наш експеримент), а також останніми тижнями. Це забрало трохи часу, але нам вдалося зібрати інформацію про майже 40 учасників.
Далі ми хотіли дізнатись, чи зросла здатність наших учасників терпіти біль через їхні травми. Для цього нам довелося знайти контрольну групу та порівняти пороги болю та терпимості у двох групах. Ми думали завербувати людей, які не зазнали серйозних травм — можливо, студентів чи відвідувачів у торговельному центрі. Але, поміркувавши, побоялися, що при порівнянні з такою вибіркою буде занадто багато інших чинників. Наприклад, студенти були суттєво молодшими за нашу експериментальну групу, і люди, дібрані випадково в торговельному центрі, найімовірніше, мали б дуже різні історії, травми та життєвий досвід.
Тому ми обрали інший підхід. Ми взяли медичні записи наших 40 учасників і показали їх лікареві, двом медсестрам та фізичному терапевтові з реабілітаційного центру, де ми з Хананом провели стільки часу. Ми попросили їх розділити записи на дві групи: з легкими травмами та з важчими травмами. Щойно медики закінчили, ми з Хананом отримали дві групи, які були багато в чому схожими (всі учасники були в армії, отримали поранення, були госпіталізовані і належали до одного й того самого заміського клубу для ветеранів), але відрізнялися важкістю травм. Порівнюючи ці дві групи, ми сподівались побачити, чи важкість травм наших учасників вплинула на те, як вони відчували біль через багато років.
У групі важкопоранених були такі люди, як Ноам, який в армії розбирав міни. В один невдалий момент у його руках вибухнула наземна міна, яка пронизала його тіло численними шрапнелевими пораненнями, відібрала йому ноги та зір в одному оці. У групі з легкими травмами були такі люди, як Єгуда, який зламав лікоть під час чергування. Він переніс операцію — йому вставили титанову пластину, щоб відновити суглоб, але в усьому іншому він був здоровим.
Легкопоранені учасники повідомили, що вони відчули біль від гарячої води приблизно через 4,5 секунди (їхній больовий поріг), а ті, хто отримав серйозну травму, почали відчувати біль через 10 секунд. Цікавіше те, що люди з легкими травмами вийняли руку з гарячої води (терпимість до болю) приблизно через 27 секунд, тимчасом як важкопоранені особи тримали руку в гарячій воді протягом приблизно 58 секунд.
Ця різниця особливо вразила нас, оскільки щоб переконатися, що ніхто не отримає опіків, ми не дозволяли учасникам тримати руки в гарячій воді більше 60 секунд. Ми не розповідали їм наперед про правило 60 секунд, але якщо вони досягали позначки у 60 секунд, ми просили їх вийняти руки. Ми не застосували цього правила до жодного учасника групи з легкими травмами, але нам довелося сказати всім важкопораненим учасникам, окрім одного, що час виймати руки з гарячої води.
Щасливий кінець? Ми з Хананом виявили, що не такі ми й диваки, як вважали, принаймні не щодо нашої реакції на біль. Ба більше, ми побачили, що, здається, є загальна адаптація, яка бере участь у процесі призвичаєння до болю. Попри те, що люди з нашого дослідження зазнали своїх травм багато років тому, їхній загальний підхід до болю та здатність терпіти його, здавалося, змінилися, і ця зміна тримається довго.
